“Державно-приватне партнерство в медицині – модель, яку я палко підтримую, і на якій наполягає партія «Пропозиція», - Євгенія Дитятковська

В умовах пандемії тема реформування української медицини стає дедалі актуальнішою. Водночас виникає безліч питань і до приватної сфери надання медпослуг. Як контролювати приватну медицину і при цьому стимулювати її якісний розвиток? Цій темі було присвячене одне з онлайн-засідань ПРОпозиціонери Клубу. Своєю оцінкою та пропозиціями поділилась заслужений лікар України, доктор медичних наук, професорка, голова комісії Дніпровської міської ради з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення, депутатка від політичної партії «Пропозиція» Євгенія Дитятковська.

В Україні активно розвивається приватна медицина. Останні 10 років у нас був певний стрибок у цій сфері. Але проблем, звичайно, вистачає. Що повинна, на ваш погляд, зробити держава, щоб контролювати якість надання медпослуг?

В Європі надають право займатись приватною медициною людям з визначеним рівнем кваліфікації. У нашій країні цей рівень кваліфікації визначається спеціалізацією і кваліфікаційними категоріями, які має лікар. Раніше було так: якщо хоче алерголог, приміром, займатися приватною практикою, то я, наприклад, як головний алерголог області, пишу головному алергологу країни клопотання і прошу дозволити умовному лікарю Петрову, алергологу вищої категорії, отримати ліцензію на право займатися приватною практикою. Я засвідчую, що у нього є категорія, всі документи, я беру на себе певну відповідальність за нього. І далі за підписом головного спеціаліста країни фахівець отримував ліцензію. Що відбувається зараз, розповім на прикладі. У нас в Дніпрі приватною практикою займається лікар Жилін Іван Михайлович, який закінчивши медінститут, все життя працював у медичному відділі МВС і визначав стан ув’язнених в тюрмах. Тепер він став алергопульмонологом. По ідеї, він би мав йти на курси, отримати спеціалізацію та категорію. Перша або вища категорії – це не менше семи років стажу. У цієї ж людини немає нічого. Він бере пролонгований гормон, який місяць не виходить з організму, і лікує без потрібних обстежень усіх хворих з алергією, астмою і т.д. Він вводить ці гормони, пацієнту дійсно стає легше, бо цілий місяць гормон діє, потім повторює цю процедуру, а вже потім людям нічого не допомагає. Крім того, у хворих виникають ускладнення, пов’язані із тривалим застосуванням системних глюкокортикостероїдів. Може з’явитися діабет, виразкова хвороба, остеопороз, катаракта і т.д. Більше того, ін’єкцію можуть ввести піврічній дитині, що є дуже небезпечно, або дорослому літнього віку, у якого тиск, який ніколи не впаде після такого. Тому, насамперед, у приватному бізнесі, коли люди платять гроші, мають працювати висококваліфіковані лікарі. Потрібно відновити систему клопотань головним експертом, обласним департаментом перед Міністерством охорони здоров’я на отримання ліцензії на право займатися приватною практикою. Тоді б принаймні чванливі пройдисвіти, яких в державних клініках за їх незнання, скажімо так, намагаються карати, не йшли б займатися приватною практикою, задовольняючи свої амбіції. Це перше. Друге питання: за законодавством, ми не маємо права перевіряти таких лікарів. Питання: чому? Чому я, як головний фахівець міста і області, не можу перевірити клініку, де є лікарі-алергологи? Я ж не перевіряю фінанси, я перевіряю, що і при якій хворобі лікар радить пацієнту, які обстеження проводить, яке лікування призначає. Бо те, що зараз дуже часто відбувається, інакше, як викачкою грошей не назвеш.

Виходить, приватну клініку неможливо перевірити?

Ми можемо перевірити приватну медструктуру лише, якщо хворий написав скаргу. Тоді МОЗ створює комісію і надає нам повноваження з перевірки. Ось на цього лікаря, про якого ми говорили раніше, було декілька скарг. Йому вже приготували комісію для перевірки. Але він домовляється з хворим-скаржником, віддає йому не тільки ті гроші, які той заплатив, а ще й доплачує втричі більше, щоб він забрав скаргу. І так нескінченно, і не тільки в нас, а скрізь. Я ж вважаю, що експерти повинні мати право перевіряти якість лікування в приватних клініках. Нехай з певними правилами, наприклад, з попередженнями про перевірку або раз на рік – прийшли, зробили висновок, дали приписи чи рекомендації.

В Україні дуже стрімко розвивається медична індустрія краси. Чи контролює держава її діяльність?

На приватні медичні косметологічні клініки потрібно звернути особливу увагу. Там взагалі не завжди працюють лікарі. 25-тирічні дівчата колють, приміром, славнозвісний ботокс. А хто взагалі розуміє, що таке той ботокс? Це токсин ботулізму – досить небезпечна речовина. Вона, коли потрапляє у м’язи, їх паралізує – виникає маскоподібне обличчя. Але ж про це працівники косметологічних клінік не розповідають. А мали б, як фахівці дати пораду дбати про шкіру, зволожувати їх, робити маски чи зрештою ввести якісь вітаміни, а не ось цю дурню. Але найголовніше, що навіть такий укол (хай навіть пацієнти і не розуміють небезпеку цієї ін’єкції) мають робити люди з медичною освітою, які знають анатомію! А то вони ж вводять препарат навмання! Саме тому насамперед треба перевірити наявність у працівників косметологічних клінік спеціальної освіти, бо не всі можуть бути косметологами. Косметологи ідуть із дерматологів, а хірурги-косметологи – із щелепно-лицьових хірургів. Все. Якщо фахівець не має таких спеціалізацій, то не може працювати. І найголовніше те, що ті, хто відкривають ці заклади теж не завжди медики. Знаєте, у мене був великий вчитель, який якось сказав: «Коли я був молодим лікарем, то я дуже легко ставив діагнози, коли ж я став великим лікарем, то я так довго став думати». Так і тут – вони не бояться, бо не знають.

Як Ви ставитесь до нинішньої системи отримання медичних патентів?

Я отримувала патент, коли захищала докторську дисертацію. Я показала всі свої дослідження, наукові, з доказовою базою! Не написала, що я пролікувала 320 хворих і отримала хороші результати. Я показала в цифрах, з математичними розрахунками, відправила цю роботу в медакадемію і отримала патент. Зараз все це відбувається в ручному, а точніше сказати, в корупційному режимі. Бо я переконана, що всі патентні документи мають проходити незалежну та анонімну експертизу. Ось ми, коли здаємо свої статті в міжнародні медичні авторитетні видання, наші прізвища прибираються, а незалежний експерт аналізує матеріал на предмет фаховості і плагіату. Те є саме має відбуватися і з патентами. Бо у нас їх почали видавати звичайним авантюристам, які потім всюди «тикають» цим патентом з псевдометодами лікування, які в світі іноді навіть визнані шкідливими для здоров’я.

Євгеніє Михайлівно, скажіть, що, на Ваш погляд, має робити держава, аби стимулювати розвиток якісної приватної медицини?

Я дуже добре знайома з медициною Австрії. Там держава має долю в усіх приватних клініках через забезпечення обладнанням. Кожні 2 роки держава його замінює для того, щоб у приватних клініках був високий рівень надання послуг. Натомість вимагають від них – по повній програмі. Тому якась участь держави в приватних клініках в Україні має бути: чи то забезпечення обладнанням, чи то ліками, чи через фінансування відвідування пацієнтів. Державно-приватне партнерство – це та модель, яку я палко підтримую, і на якій наполягає партія «Пропозиція».

Генеральний директор міської поліклініки №4 міста Дніпра і активіст партії «Пропозиція» Сергій Солопов під час онлайн-засідання ПРОпозиціонери Клубу, присвяченому медичній тематиці, висловив пропозицію запровадити співоплату медичних послуг пацієнтами. На його думку, це, зокрема, змінить їхнє ставлення до власного здоров’я, а також вирівняє дисбаланс між державною та приватною сферою. Поділяєте таку думку?

Це правильна думка. Тоді не лише пацієнти будуть мотивовані стежити за своїм здоров’ям, а й лікарі державної та приватної медицини будуть в рівних умовах. Але почати потрібно з нормального фінансування Національного центру здоров’я України (НЦЗУ), там ситуація катастрофічна! Наприклад, алергологічний випадок коштує 131 грн.

Це ж божевілля! Приміром, хворі зі синдром Лаєлла (60% яких, за літературними даними, летальні, а у мене виживають за 10 років усі, навіть зі 100% ураженням шкіри), на день мають витрачати 1000-2000 грн. А держава передбачила для них на місяць… 150 грн! І в цю суму я маю включити харчування хворого, його лікування, зарплату лікаря і медсестер. Хто це прораховує?

Очевидно, якісь програмісти, які не знають навіть назви хвороби. Бо як лікування того ж лейкозу, раку крові, може коштувати стільки ж, скільки і пневмонія? Потрібно невідкладно переглядати тарифікації НЦЗУ і принципи його роботи. Ось, наприклад, новація – електронні лікарняні. Лікарі тепер зобов’язані ваші хвороби вносити в реєстр, доступ до якого має, приміром, роботодавець. А людина має право на таємницю свого діагнозу! Це все дуже заважає працювати.

НЦЗУ повинен почути експертів, фахівців МОЗ, почути кожного лікаря. А не перекладати це все на програмістів, які нічого не розуміють. І ось коли ми приведемо в норму фінансування держави через НЦЗУ, ось тоді можна говорити про впровадження співфінансування  пацієнтів. Ось тоді буде ідеальна модель, яка дійсно допоможе покращити і державну і приватну медичні галузі.