Історії героїв з Дніпра, які віддали життя за Україну
Їх сотні тисяч — тих, хто захищав і захищає нас на передовій. Ми називаємо їх героями, іноді наділяючи майже міфічними здібностями. Нам хочеться вірити, що їм не боліло, що вони не знали страху й голоду, що вони зможуть повернутися додому і побачити, як ростуть їхні діти. Але реальність жорстока: деякі герої не повертаються, а їхні родини залишаються зі спогадами та болем. Та ці спогади — це пам’ять, що завжди житиме у наших серцях.
У Дніпрі міська влада ініціювала і реалізувала проект «Історії героїв». На Алеї пам’яті встановили 15 тристоронніх конструкцій. На кожній з них фото і розповідь про загиблого захисника. Наразі розмістили вже другу чергу. Це 45 нових історій, за кожною з яких мужність, патріотизм, відданість країні, але одночасно і невимовний біль рідних і близьких за втраченою людиною.
Проєкти, подібні до «Алеї Героїв», є ще одним нагадуванням про те, що ці люди не забуті.
«Алея «Історія героїв» створена для того, щоб родини могли зберегти пам’ять про своїх рідних, забрати банери з їхніми зображеннями собі, як символ того, що їхній подвиг назавжди залишиться з нами», – відзначив в.о. директора департаменту молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Дніпровської міськради Сергій Луденський.
Одним із таких героїв є Олексій Сухоруков — винороб, фельдшер і патріот. Його відданість своїй країні була безмежною. Від самого початку війни, з 2014 року, він залишався поруч зі своїми побратимами на передовій. Коли у 2022 році країна знову стикнулася з масштабною агресією, Олексій не роздумував — він знову став на захист Батьківщини. Його загибель стала величезною втратою для родини та друзів, але пам’ять про нього жива.
Мати Олексія, Валентина, ділиться спогадами:
«Він казав, що війна триватиме щонайменше 10 років, але я не вірила. Якби ж я повірила йому тоді…» — її голос сповнений жалю та болю. «Він був разом із хлопцями на полі бою, завжди перший йшов у бій, завжди знаходив відповіді на всі питання. Він був найкращим…».
Олексій став символом того, що відданість і любов до Батьківщини можуть бути сильнішими за все, навіть за страх і біль.
Ще одна історія – про Сергія Васюту. Його сестри, Надія та Любов, згадують брата з теплом та гордістю:
«Він отримав повістку у 2014 році, був десантником…, — розповідає одна з сестер. – Завжди попереджав нас, ще у грудні казав, що може статися непоправне, але ми не вірили…».
Для них Сергій був не лише братом, а й справжньою опорою. Його втрата залишила рану, яка не загоїться ніколи, але пам’ять про нього живе у кожному слові сестер:
«Він був нашим Сьоріком, всі його згадують. Він завжди був надійною підтримкою для нас», — розповідають Надія та Любов. Сьогодні вони продовжують жити, горді тим, що їхній брат захищав Україну до останнього подиху.
Таких історій багато. Кожен із загиблих героїв мав свої мрії, свої надії, але всі вони віддали життя, щоб ми могли жити у вільній Україні.
Пам’ять про загиблих — це не просто спогади, це нагадування про те, що свобода має свою ціну. І ця ціна дуже висока. Ми маємо жити, щоб наші діти знали: герої не вмирають. Вони залишаються у наших серцях назавжди, як вогонь, що освітлює наш шлях.
За матеріалами Наше Місто.