Відібрала гроші, щоб не їхав у військкомат: історія матері з Дніпропетровщини, яка втратила сина на війні

Психолог Олена Любезна виховала трьох синів. Наймолодшому Петру 12 років, але він вже розуміє, що таке відповідальність та мужність, багато в чому йому зрозуміти це допоміг старший брат – Павло. На жаль, йому занадто рано судилося пізнати гіркоту його втрати. Ще у 2014 році, коли окупанти почали обстрілювати Донецьку та Луганську області, Павло Любезний вже мав намір піти відстоювати гідність своєї держави, проте тоді йому було лише 17 років. Він отримав освіту та після коледжу пішов служити в армію за контрактом. Служив з 2017 по 2020 роки.

Казав, що по-іншому не може. 


24 лютого 2022 року Павло з самого ранку висловив своє бажання піти воювати. Повідомив про це на роботі та одразу ж зібрався до військкомату.

— Пам’ятаю цей день, як вчора, – згадує Олена. – Я йому кажу: «Сину, ну не треба йти, ти там можеш загинути, якщо ти будеш потрібен, тобі надішлють повістку!» На що він відповів: «Ти не розумієш, я по-іншому не можу». В якийсь момент я здалася і кажу: «Ну добре, зібрався йти –  йди, але ключі від воріт я тобі не дам». І відібрала гроші, щоб він не поїхав. А він просто перестрибнув через браму і пішов пішки. Прийшов додому о 10-й вечора, зі словами, що завтра з речами його чекають у військкоматі.

Павло Любезний служив у 53-й окремій механізованій бригаді – позивний «Люба». Найважчі спогади, яким він встиг поділитися із сім’єю – були перші дні війни, згадує, як бігли мостом, а слідом за ними їхали танки противника, не помічаючи ні живих, ні мертвих людей у себе на шляху.

— Біжимо з хлопцями мостом, а за ними йдуть російські танки, та я тільки бачу, як збоку падають люди та снаряди, – розповідав Павло. – Дивлюся – сидить чоловік. У нього повністю відірвана рука з самого плеча, і я його хапаю, але він махає головою, мовляв, не треба мене брати. Біжу далі, хапаю пацана, він каже, що не може йти, я дивлюся, а він весь у крові, а вона не зупиняється, я його тягну і раптом розумію, що він вже загинув.

Побачились у лікарні
Павло дзвонив матері щодня, проте в один день дзвінка не було: сім’я здригнулася від жаху. Проте наступного дня він подзвонив та повідомив, що знаходиться з контузією у Дніпропетровській міській лікарні № 6.

Коли його вперше побачила в шпиталі, я шарахнулася, – згадує Олена Любезна. – Коли він йшов на фронт — це був 25-річний пацан, а коли я з ним побачилася в лікарні, у нього погляд був старший, ніж у мого чоловіка. І це минуло лише кілька тижнів. Він став взагалі небагатослівним. Раніше він у мене такий «болтун» був, що не можна було його переслухати. А тут навпаки слово не витягнеш.

Павло отримав контузію у Волновасі. Тоді його товариші по службі попросили розвідати обстановку і залізти на багатоповерхову будівлю, щоб подивитися чи немає поблизу ворожої військової техніки і самих окупантів. Він виконав прохання і в той момент, коли помітив російський танк – пролунав постріл. Потрапили по будівлі, де він знаходився.

— Я розплющую очі і думаю, отже ще поживемо, – розповів Павло матері. – Потім дивлюся поряд, а тут лежить плюшевий ведмедик.

Згодом воїн прив’язав цього ведмедика до свого бронежилета як талісман і ніколи не знімав.

Війна для нього закінчилася у червні

Павло востаннє вийшов на зв’язок із рідними 19 червня. «У мене було таке відчуття, що він щось знав, нібито прощався», – каже Олена.

Павло повідомив матері, що було сформовано ударну бригаду, що вони йдуть на завдання. «Мамо, я не знаю, де я з’явлюсь, у яких списках ти мене знайдеш, я тебе дуже люблю», – сказав тоді він. А також поговорив з батьком та з братами.

— З наступного дня я почала йому щодня писати: двадцятого, двадцять першого, двадцять другого червня, – згадує мати. –  А потім написала аж двадцять четвертого, чомусь я саме 23 червня нічого не надіслала. 23 червня я відчула, наче у мене в душі порожнеча, було відчуття, ніби ниточка обірвалась. У мене не було ні тривоги, ні стресу, і мене це налякало. А ось з двадцять четвертого в мене почалася паніка.

23 червня 2022 року Павло Любезний загинув. Сталося це у Волноваському районі Донецької області між селами Павлівка та Єгорівка. Того злощасного дня загинуло 8 захисників з їх 8 підрозділу. Бомба прилетіла до бліндажу, де вони знаходилися.

Почала кричати, люди повибігали
27 червня Олена дізналася, що син загинув.

— Тоді я працювала у жіночому монастирі, – згадує вона. –  Мені зателефонували з військкомату. Чоловік представився, уточнив мої дані. Сказав, що хоче приїхати поговорити про мого сина. І тут я відключилася. Далі я не пам’ятаю, що він казав. Я просто почала запитувати: навіщо ви їдете? Що ви хочете мені сказати? Про що ви хочете зі мною поговорити? На що той відповів, що приїде та все розповість. Я пам’ятаю, що почала кричати в телефон: не треба до мене їхати. Після того, як він поклав слухавку у мене таке відчуття було, як земля з-під ніг пішла. Я, мабуть, почала кричати, бо люди повибігали. Потім мене черниці підхопили і кудись потягли.

Потім Олена була в монастирі і просто молилася за сина. Вона вважає, що це дало сили вийти до цього військового і почути те, що він сказав.

Мені здається, що на той момент сам Господь мене на руках ніс, – каже вона. – Тому що, напевно, сама б я не йшла точно. Він підійшов і каже, “У мене для вас дуже сумна новина”. Взяв мене за голову, притиснув до себе. Далі я почула найстрашніші слова у моєму житті.

Звинувачувала себе, що я недолюбила

Біль втрати надовго вибіла землю з-під ніг Олени.

— Спочатку була моторошна ненависть і злість, – каже вона. –  Мені було важливо хто винен, що припустив те, що загинула моя дитина. Спочатку люта злість була на росію, у мене було таке почуття, що там немає людей, одні звіри. Потім я переключилася на українське військове командування, і я злилася  так само однаково, як і на росію. Потім прийшов здоровий глузд. Згодом все одно розумієш, хто є ворогом насправді.

Потім вона звинувачувала, взагалі весь світ. «Ось увесь світ був винен у тому що він припустив, що загинув мій син, а потім я посварилася з Богом, бо мені здалося, що він мене покинув. Він мене зрадив, тому що я так сильно молилася, і так сильно просила зберегти свого сина, а Бог не зберіг, і я злилася, а потім я звинувачувала себе. Я прямо пірнула на  дно страшного і руйнівного почуття провини і  прямо звинувачувала себе, що я недолюбила, недообіймала, недоцілувала», – згадує вона.

Перші 40 днів вона тільки плакала і ніякий психолог не міг би допомогти їй взагалі.

— Десь за два з половиною місяці я пішла до своїх колег, і з того моменту почала ходити до психологів стабільно, – розповідає мати героя. – Дякую дітям: завдяки ним я вибралася, зачепившись за них. Потім за чоловіка, а потім вже за себе. І ось вже від себе потихеньку відштовхнулася, намагаючись концентруватися на своїх почуттях, наприклад, чи хочу я їсти, а чи смачно мені? Якого кольору це? А чи подобається це мені?

Звісно, біль втрати у серці матері назавжди. Але Олена Любезна змогла знайти в собі сили жити далі та допомагати іншим.

З матерями героїв зустрічалися Юлія Супрун, Аліна Рудич, Олена Завгородня, Володимир Рибальченко, Катерина Швець.

Як пережити втрату?
Олена Любезна, психолог, мати героя: —  Перше і основне правило – це в жодному разі не можна блокувати свої почуття: треба дозволити собі виплакати, дозволити ненавидіти, звинувачувати, злитися. Ми можемо відволіктися і втекти в роботу, але ці почуття нікуди не діваються, вони закупорюються і залишаються в тілі. А потім минає рік чи два – і ми виявляємо інфаркт або цукровий діабет, або взагалі рак. Іншими словами, коли фізичне тіло починає витісняти почуття, формується блок, який потім виходить різними хворобами.

Тому перші 40 днів я навіть настійно рекомендувала б плакати. Стільки скільки хочеться і не стримуватись абсолютно. І якщо хочеться кричати, то треба кричати, якщо хочеться злитися, то злитися. Потім я б рекомендувала психологів, тому що це все дуже важкі почуття для того, щоб їх випустити самому, навіть сказала б – це нереально зробити . Для цього і є ось такі люди, що допомагають коректно прожити ці почуття. 

За матеріалами "Дніпровська Панорама".