Сергій Головатий: українське православ’я має перспективу повернення в лоно церкви в Константинополі
Висота величі ортодоксального (правдивого) християнства, себто православ’я, часів Візантійської імперії та глибина й масштаб упослідження Константинопольської Церкви у наступні віки є одиницями виміру всієї драматичності її життя як Церкви-матері для українського православ’я. Саме завдяки їй як життєдайному джерелу українська християнська держава Київської доби набула могутності та увійшла до простору європейської цивілізації.
Висота величі ортодоксального (правдивого) християнства, себто православ’я, часів Візантійської імперії та глибина й масштаб упослідження Константинопольської Церкви у наступні віки є одиницями виміру всієї драматичності її життя як Церкви-матері для українського православ’я. Саме завдяки їй як життєдайному джерелу українська християнська держава Київської доби набула могутності та увійшла до простору європейської цивілізації. Проте драматичність не оминула й долю самого Києва, Православну Церкву якого було по-злодійськи — підступно й насильно — вилучено з канонічної території Константинополя. І от так сталося, що в часи наново посталої Української держави, котра є природною наступницею Руси-України часів її Хрещення, українському громадянинові та українському християнинові поталанило долучитися до поновлення у правах Вселенського Патріарха, Його Святості Варфоломія І, та до утвердження справедливості щодо самого Вселенського Патріархату. Завдяки старанням, зокрема і нашого співвітчизника Сергія Головатого, вдалося подолати дискримінаційне становище Вселенського Патріархату в Константинополі (Стамбулі), в яке декілька десятиліть тому його поставила Турецька держава. Очоливши Моніторинговий комітет ПАРЄ в 2008 році, Сергій Головатий ініціював вивчення й розгляд питання ставлення Туреччини до немусульманських релігійних об’єднань, зокрема Вселенського Патріархату, та особисто багато працював задля позитивного вирішення проблеми. На сьогодні вже багато здобуто. Результати окреслюють перспективу повернення українського православ’я в лоно материнської Церкви в Константинополі! З огляду на значущість темигазета «День»звернулася до Сергія ГОЛОВАТОГО з проханням поділитися інформацію про цей процес.
— Із вдячністю за виявлену зацікавленість я повертаюся до цієї історії. Відчуваю, що у внутрішній політиці свою місію вже виконав. (Сергій Головатий був одним з авторів остаточного тексту Декларації про державний суверенітет України, власноруч доопрацьовував текст Акту проголошення незалежності України, є автором ідеї Конституційного договору та формули статті 10 Конституції України щодо статусу мов, реформатором загалом юридичної та зокрема судової систем.— Ред.) Але особливо щасливий, що мені доля дарувала нагоду стати помічним у цій праведній справі.
У січні 2008 року мене обрали головою Моніторингового комітету ПАРЄ. Отож, як його голова — я автоматично став доповідачем із країн, які перебувають у стані постмоніторингового діалогу. (Це коли офіційно припинено моніторингову процедуру, але країна й надалі лишається під наглядом Ради Європи, бо є проблемною з точки зору наявності в ній демократії, верховенства права та дотримання прав людини.) Конкретно я став доповідачем щодо Туреччини, Болгарії та Македонії. Невдовзі відвідав ці країни. В Туреччині побував 24—26 листопада 2008 року. В рамках візиту зустрівся з головами Конституційного та Верховного судів, турецької делегації в Раді Європи, з генпрокурором, лідерами політичних партій, присутніх у парламенті, міністром юстиції, міністром закордонних справ. А також із главами церков — тими,кого називають «non-muslim minorities/немусульманські меншини», зокрема з єпископом Вірменської церкви, головним рабином євреїв Туреччини, Його Святістю Вселенським Патріархом Варфоломієм І. З’ясувалося, що всі вони мають великі проблеми з турецькою владою. Найбільше їх у Вселенського Патріархату. Всі непорозуміння й негаразди звелися до чотирьох головних проблем:
1. Турецька влада не дає статусу юридичної особи церквам, котрих вона називає «non-muslim minorities/немусульманські меншини». А якщо немає юридичного статусу, то відповідно це створює неймовірні труднощі для існування й функціонування немусульманських релігій. Візьмімо бодай питання власності...
2. Турецька держава не визнала за Його Святістю Варфоломієм І статусу Вселенського Патріарха. Як результат — рішенням Верховного суду Туреччини, згадуючи Патріарха, в офіційному спілкуванні заборонено вживати цей титул. Натомість його називали лише єпископом грецької православної меншини.
3. Внаслідок перевороту 1971 року до влади в Туреччині прийшли військові. Вони конфіскували все майно в тих церквах, котрі називаються «non-muslim minorities/немусульманські меншини». У тому числі й у грецької меншини, а, відповідно, у Вселенського Патріархату. Зокрема, багато будинків, а головно — сиротинець на острові Буюкада... Але ж приватна власність для кожного — це джерело існування.
4. Було закрито духовну семінарію в грецькому православному монастирі Халкі на острові Хейбеліада (побіля Стамбулу), яку Турецька влада не відкривала, посилаючись на Лозанський договір 1932 року, укладений між тоді Республікою Туреччина й Британською імперією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією, Сербо-Хорватсько-Словенською державою, де йшлося про те, що Патріарх залишається в Константинополі, але не має екуменічного статусу. Крім того, за цим договором єпископом Грецької або, як її ще називають, Константинопольської православної церкви може стати тільки етнічний грек, який має турецьке громадянство. Грецька православна меншина в Туреччині налічує приблизно 2 500 осіб. Серед них має знайтися той, хто міг би бути висвяченим на єпископа. Питання відкриття цієї семінарії є питанням виживання грецького православного духовенства в Туреччині. Бо якщо немає семінарії, то нікого висвячувати... Фактично, було зроблено все, щоби в Його Святості Варфоломія І не було наступника...
У нашій розмові Святійший говорив зокрема про те, що, можливо, турецька влада перейме досвід Єгипту. Там ситуація була такою самою щодо висвячення єпископа Александрійської православної церкви. Втім, згодом уряд країни пішов на те, що в разі висвячення на єпископа цієї церкви не громадянина Єгипту йому автоматично нададуть громадянство.
Приїхавши з Туреччини, я підготував доповідь, на основі якої ПАРЄ мала ухвалити резолюцію. У своїй доповіді я виокремив усі ті питання, які Святійший порушив під час нашої зустрічі, скерувавши їх до обов’язкового позитивного вирішення Турецькою владою. А для того, аби підкріпити позицію Моніторингового комітету, запропонував звернутися до Венеційської комісії — незалежного авторитетного органу Ради Європи — щоби був висновок щодо статусу релігійних громад у Туреччині. Цей висновок визнається й Євросоюзом, куди так прагнуть турки.
Після тривалої роботи, складних перемовин та попри протидію турецької делегації парламентарів мою пропозицію ухвалили, і Комітет подав запит до Венеційської комісії.
Важливий момент. Після нашої зустрічі зі Святійшим мені вдалося роздобути вельми цікаву довідку з російських джерел. Там ідеться про те, що російська влада незадоволена підтримкою Євросоюзом Вселенського Патріархату: «Взамен этой преданности Константинопольский Патриархат надеется добиться от ЕС, во-первых, признания того, что он является международной организацией, представляющей всю Православную Церковь в Европе, а во-вторых, улучшения своего юридического положения в Турции». Крім того: «Главной поддержкой Константинопольского Патриархата в мире является Римо-католическая церковь, которая на Константинополь проецирует свое собственное видение первенства во Вселенской Церкви и считает его, следовательно, неким православным «Ватиканом». А Константинополь очень надеется на поддержку Ватикана в борьбе за Украину».
Мої повноваження як голови Комітету закінчилися в січні 2010-го. Зараз заключну доповідь готує новий доповідач по Туреччині сенаторка Французького парламенту мадам Дюрьє, яка продовжує вирішувати порушені мною питання. А щодо висновку Венеційської комісії, то він надійшов у березні 2010-го. В ньому зокрема йшлося:
— Турецька юридична система не забезпечує немусульманським релігійним об’єднанням юридичного статусу. Це розцінюється як втручання в права цих громад, що суперечить статтям 9 і 11 Європейської конвенції прав людини.
— Жоден світський суд не має жодної юрисдикції щодо того, чи є релігійний лідер екуменічним, тобто вселенським, чи ні. А тому рішення Верховного суду Туреччини від 2007 року — це пряме втручання в свободу релігії, що суперечить статті 9 Європейської конвенції прав людини.
— Турецька влада повинна знайти шлях для того, щоби змінити національне законодавство в такий спосіб, аби забезпечити безперервність існування Патріархату в Константинополі.
І от уже торік у вересні відбулася неофіційна зустріч прем’єр-міністра Туреччини із Вселенським Патріархом. Прем’єр запевнив, що вони виконають усі чотири окреслених пункти. І це вже зроблено: статус Його Святості Варфоломія І як Вселенського Патріарха Турецькою державою визнано, статус юридичної особи Патріархатові надано, будинок сиротинця повернуто. Так, на сьогодні ще залишається закритою семінарія. Проте зовсім недавно стало відомо про рішення Турецької влади відкрити колишню семінарію Халкі. І вже дванадцять грецьких православних священнослужителів у ній навчаються. Це означає, що один із них може бути обраний як наступник Патріарха на синоді.
Для України це має життєдайне значення. Бо зберігає за українським православ’ям перспективу повернення в лоно материнської Церкви в Константинополі, а відтак — здійснення мрії про єдину Українську Помісну Церкву Київської Традиції!