9-річний Максим з Чернігова подолав 1000 км, щоб зустрітися з мамою

9-річний Максимко здолав 1000 км з чужими людьми, щоб дістатися з Чернігова до Кракова. У польському місті його чекала мама. Жінка працювала у Кракові, а хлопчик жив з бабусею у Чернігові. Про війну Вікторія випадково дізналася від знайомих, адже працює на кількох роботах та немає часу на читання новин. Жінці знадобилося кілька тижнів та багато рішучості, щоб придумати спосіб вивезти сина з гарячої точки. Про це розповідає Українська правда.

Вікторія виховує сина сама. Знайти роботу вдома не вдалося, тож рік тому вона поїхала працювати в Польщу. Син жив у Чернігові з бабусею Ніною. За кожної можливості Віка прилітала в Україну або забирала хлопчика до себе, щоб побути разом. Востаннє це було у листопаді. Тоді Максим прожив у Кракові два місяці.

Наприкінці січня я привезла його в Україну. Думала, хай закінчить 4 клас, і потім віддам його до школи тут, у Кракові. А 24 лютого о 8 ранку він написав, що почалася війна. Я не повірила одразу, думала, дитина вигадує, – розповідає Вікторія.

Жінка каже: коли почали обстрілювати Чернігів, втратила спокій та сон. Адже дитина була за 1000 км, а вона не знала як його забрати. Щоночі Максим спав у великому холодному бомбосховищі недалеко від будинку. Це тривало 25 днів.

Вікторія з перших днів розуміла, що треба евакуювати дитину. Але прямих потягів на захід України з Чернігова не було. Влада міста попереджала, що виїзди з міста заміновано, а рашисти обстрілюють цивільні авто. Бабуся теж категорично відмовилася виїжджати, тож Вікторії довелося здалеку шукати, як вивезти сина.

У Польщі Віка познайомилася з українськими волонтерами та волонтерками. 20 березня подзвонила одній із них у Київ. 

Я спитала, чи можна з кимось вивезти сина з Чернігова. Неочікувано, волонтерка запропонувала два варіанти: з літньою жінкою або мамою та двома дітьми-підлітками. Я обрала другий варіант. Ту маму звуть Леся, – ділиться Вікторія.

Діяти треба було швидко. Вже вечоріло, а син мав бути в домовленому місці о 6:30 ранку. Зв’язку з бабусею Ніною не було. Тож Віка написала сусідам, щоб переказали про місце та час виїзду сина. Каже, до останнього не вірила, що все вдасться.

Але о 21:00 задзвонив телефон. То була мама, хотіла перевірити та уточнити деталі. Речі хлопчику бабуся збирала, підсвічуючи сірниками: світла, ліхтариків чи свічок не було. А на ранок відвела хлопчика до місця зборів. 

21 березня в домовленому місці на людей чекали шкільні автобуси. Виїзд організували волонтери. Того дня вони вивезли понад 600 жінок та дітей. Коли колона автобусів перетнула автомобільний міст, почався обстріл. 

Леся казала, що бомбили дуже сильно. Люди попадали на підлогу. Але Бог та майстерність водіїв врятували пасажирів. Усі живі, – каже Віка.

Дорога до Києва, яка в мирні часи займала 1,5-2 години, розтягнулася на цілих 8. Коли Віка дізналася, що син у Києві на вокзалі, то розплакалася. Леся зі своїми дітьми та Максимом сіли в купе. Придбали квитки по 200 грн. У плацкарт українців пускали безкоштовно, вони спали на підлозі.  

Всю дорогу Максим був неговірким. Сидів, як мишка, і дивився у вікно. Діти бачили, як над потягом летять ракети та снаряди… 

О 23 годині 22 березня Вікторія зустріла сина на вокзалі у Кракові.

Це були найстрашніші дні в моєму житті. І найскладніше рішення – відправити мого маленького хлопчика з чужими людьми в таку далеку та небезпечну дорогу. Зараз розумію, що все зробила правильно. І дуже вдячна Лесі, що зберегла його, – каже Вікторія.