Дніпрянка Наталія Жебрик підтримує українок у Варшаві через кіноклуб Docudays UA

Дніпрянка Наталя Жебрик багато років проводить у рідному місті правопросвітницьку роботу серед молоді й дорослих. Тренерка із соціальних навичок та арттерапевтка, у 2014 році вона проходила курс навчання з прав людини, під час якого дізналася про Мережу DOCU/CLUB від ГО «Докудейз». Ця Мережа об’єднує кіноклуби документального кіно з прав людини по всій Україні. Наталя пройшла навчання і відкрила кіноклуб у Дніпрі при громадській організації «Громадська палата України», пише “Наше місто”.

«Залучити документальне кіно до роботи з людьми було прекрасною ідеєю і можливістю, – говорить Наталя. – Документальне кіно стало тим інструментом, який дозволяє говорити з різною аудиторією про права людини в креативний, творчий спосіб. Кіно розкриває людей, а живі історії героїв фільмів спонукають по-іншому подивитися на своє життя, подумати, що можна в ньому змінити. Я дуже люблю поєднувати такі серйозні розмови з мистецтвом, з артпрактиками».
 
Кіноклубу Docudays UA Наталі Жебрик уже майже 10 років. Її аудиторія змінювалася і зростала разом із модераторкою – вчилася дивитися і розуміти кіно, вивчала права людини й дізнавалася, як їх захищати. Наталя стала менторкою, почала ділитися своїм досвідом із колегами з «молодших» кіноклубів. А після повномасштабного вторгнення почала допомагати українкам за кордоном.

Навесні 2022 року Наталя Жебрик, як і багато мільйонів наших співвітчизниць, опинилася за кордоном, у Польщі. У Варшаві поблизу свого будинку побачила клуб, у якому надавали підтримку біженкам з України. Спершу просто ходила туди допомагати: робила бутерброди для тих, хто щойно приїхав у місто, прибирала, волонтерила, а потім запропонувала показати в клубі документальне кіно.

Наталя згадує про той перший показ: «Я подумала, що буде добре подивитися фільм “Мова” режисера Сергія Лисенка. Цей фільм може стати місточком для порозуміння між поляками та українцями. Тоді в поляків часто виникали запитання, чому так багато українок розмовляють російською, чому багато з нас не знають мови. Фільм дуже добре відповідає на це питання».

Цей кінопоказ зібрав українок і поляків разом. А потім була дуже щира розмова, яка допомогла глядачам порозумітися, знайти точки перетину й паралелі в історії України й Польщі. «На початку розмови було відчутно, що поляки все ж далеко від війни. Вони переживають за нас, раді нам допомагати, але емоційного відгуку на розповіді про наші події в них, звичайно, менше. Тому ця розмова й була такою важливою. Нам справді вдалося вийти на вищий рівень порозуміння одні з одними», – розповідає модераторка зустрічі. А за якийсь час їй запропонували долучитися до команди цього клубу й почати проводити зустрічі для українок у Польщі.

Понад рік Наталя Жебрик за підтримки польської фундації «Центр прав жінок» проводить кінопокази у Варшаві для українських жінок та підлітків. Уже після переїзду в Польщу вона закінчила два навчальні курси: «Теорія і практика арттерапії» та «Діти й війна. Техніки зцілення». Отримані знання дають можливість працювати з дорослими й дітьми – навчити їх практик подолання стресу і травматичних спогадів, регулювати свій сон, налагодити життєву рутину.

«Оцей наш досвід зміненого через війну життя, відірваності від звичного місця, рідних людей, своєї роботи – цього досвіду ніхто з нас не хотів мати, але так уже сталося, що ми його маємо. Ми повинні адаптуватися, підтримувати одна одну. Я дуже рада, що можу в цьому допомогти, зокрема, і через документальне кіно», – ділиться Наталя Жебрик.
 
Каже, що в кіноклубі жінки не лише отримують моральну і психологічну підтримку, але й обговорюють питання, від яких залежить їхня безпека: «Чесно кажучи, я хвилювалася, коли пропонувала подивитися фільм “Історії про торгівлю органами” канадської режисерки Рік Естер Бінсток. Важка тема, але про неї варто говорити. Адже наші жінки за кордоном є більш вразливими для недоброчесних установ чи злочинців. Вони мають знати, які дії щодо них є неправомірними, куди звернутися в разі небезпеки, як захистити себе. Я обов’язково даю контакти соціальних служб, служб психологічної допомоги чи арттерапевтичної підтримки, які працюють у Польщі. Вони безкоштовні й можуть допомогти порадами чи інформацією».

Весь цей час, попри відстані і відірваність від Батьківщини, Наталя Жебрик продовжує працювати і з українською аудиторією. Її кіноклуб проводить дистанційні покази не лише в рідному Дніпрі, а й по всій Україні: «Влітку 2022 року почали надходити запити на онлайн-покази від моїх давніх партнерів, з якими ми працювали в Україні. Скажімо, Донецький молодіжний центр, який ще у 2014 році переїхав до Краматорська, а потім до Вінниці. Я проводжу для них двічі на рік циклічні зустрічі – по 3–4 кінопокази. Зустрічаюся на показах з обговореннями зі студентами медичного факультету Сумського університету. Ми разом обираємо тему, обираємо фільми. Це важливо – спілкуватися і підтримувати зв’язок одне з одними навіть через кордони».

За словами модераторки кіноклубу, вплив війни на вибір тем обговорення дуже відчутний. Влітку 2023 року було багато запитів на тему ментального здоров’я і способів психологічної самопідтримки. Глядачі кіноклубів дивилися кіно, обговорювали ті практики й підходи, що є в Україні, знайомилися з європейським, американським досвідом, який можна запозичити.

«Ми дивилися фільм “Щось прекрасне лишилося позаду” режисерки Катріне Філп. Я хвилювалася, коли показувала його глядачкам, адже цей фільм розповідає про пошуки способів справлятися з втратою. Зараз ця тема, на жаль, дуже актуальна для українців, – ділиться переживаннями Наталя Жебрик. – Після будь-якого показу фільму ми завжди проговорюємо емоції, викликані побаченим на екрані. А далі моє завдання – вивести обговорення на практичну складову: що ми можемо зробити в тій чи іншій ситуації. Фокус на можливості – це основне. Ми живемо в травматичній ситуації, але навіть у ній можемо шукати підтримку і знаходити вихід».
Наталя каже, що в цій роботі дуже допомагає арттерапія і тілесні практики. Люди вчаться робити дихальні вправи, щось малюють, знаходять у фільмі особливі художні образи – таке переключення на тілесну чи мистецьку складову є цілющим для глядачів. «Зараз є багато ресурсів для допомоги, але не всі люди знають про них, не всі вміють ними скористатися. Що більше ми про це говоримо й показуємо позитивний результат, то активніше люди будуть звертатися по допомогу», – переконує тренерка.

«Мені й самій цікаво пробувати нове. Цікаво ділитися, цікаво працювати, бачити розвиток людей. Просто так склалося, що мені подобається бути тренеркою, підтримувати інших, – признається Наталя Жебрик. – Настав момент, коли я зрозуміла, що маю достатньо досвіду, знань і умінь, щоб ділитися ними й передавати далі. Це те, що я вмію робити, і роблю із задоволенням».
Зараз модераторка кіноклубу, окрім показів та зустрічей з українками, почала проєкт із налагодження українсько-польського культурного діалогу: «Помітила, що багатьох поляків дивує наше бажання носити вишиванки й народні прикраси. Тож я започаткувала проєкт “Мистецтво шиття” про осучаснення народного строю. Хочемо показати, що народний одяг може бути модним, а в традиції і класику можна вдихнути нове життя. Будемо показувати й розказувати полякам, як це відбувається в Україні, і спробуємо зробити подібне з польськими народними строями і прикрасами. Цікавий буде досвід».

За матеріалами Наше Місто.