Мріяли про піцу та картоплю фрі: "тьотя суп" розповіла, як готувала дітям у бункерах "Азовсталі"

Діти, які ховалися на заводі "Азовсталь", мріяли про свою улюблену їжу. День у день вони малювали у бункері те, що їм найбільше хотілося з'їсти - піцу, картоплю фрі, тортики. Ті малюнки краяли серце Наталії Бабеуш, яка понад два місяці у підземеллі готувала їм страви фактично з нічого, пише Горсовет з посиланням на BBC.

Особливо наполегливий хлопчик повісив свій малюнок з піцою над місцем, де спала Наталія.

Та піца постійно була перед очима, - згадує жінка. - Сама голодна, я розуміла, як діти сумують за такою їжею, і просто вмирала від думки, що не знаю, з чого приготувати для них піцу.

На початку травня Наталю евакуювали. Вона забрала ті дитячі малюнки з собою. Усього від жінки залежало восьмеро дітей. Найстаршій дитині було 17 років, найменшій, дівчинці - лише 2,5. Одному хлопчику було чотири, і він ніяк не міг вимовити Наталине ім'я.

Давай я буду Тьотя Суп, - сказала йому жінка, і відтоді це прізвисько до неї прилипло. Жартома Наталю так називали навіть дорослі, які теж чекали від неї на свою порцію супу.

"Бункерний" суп від Тьоті Суп - це дві банки консерви на 30 літрів. У різні часи разом із нею у підвалі сиділо до 40 людей, і цього мало вистачити на всіх. Дорослі отримували менше, ніж діти. Їжі бракувало, тому попри авіаудари, дехто наважувався йти з підвалу, не чекаючи на евакуацію.

Наталя та її чоловік Володимир забігли у бункер на початку березня, коли там сиділи 20 людей. Пара вирішила тікати в "Азовсталь", коли стріляти почали вже у дворі їхнього дому. До війни вони працювали на цьому заводі. Наталя - машиністом котлів, Володимир - електромонтером. Вони забігли у бункер, маючи з собою лише дві котлети та пів хлібини. Одні вони б не вижили.
Але деякі сім'ї приїхали сюди на машинах і мали запаси круп. Ті, хто прийшов пізніше, не мали нічого, розповідає жінка. Ситуація з продуктами у Маріуполі ставала все гіршою.

Металургійний завод виявився непоганим укриттям. По-перше, там не було проблем із дровами - вони необхідні для різних печей, каже Наталя. По-друге, у підвалах була вода та сухпайки.

За нормальних умов один сухпайок розрахований на три прийоми їжі, пояснює жінка. Там є консерва, банка гречки з тушонкою, перловка - теж і з тушонкою, а ще кава, чай, паштет та галети. Перші дні їжу ще готували на вогні на вулиці.

Наталя зізнається, що не дуже любить готувати, ще і в таких умовах. Але у неї немає дітей, і саме з цієї причини вона вирішила, що краще за все підходить на роль кухарки.

Мій чоловік сирота, і я не хотіла, щоб ще якась дитина втратила маму, - пояснює жінка. - Тому я сказала людям, що поки жива, то готуватиму.

Війна розбомбила дві імпровізовані кухні Наталі. Одна була просто неба, і там вціліла тільки каструля, а другу чоловіки перенесли в інше місце, з дахом над головою, але туди теж прилетіло. Тому згодом жінка почала готувати у підземеллі, на сходах. Чоловіки спорудили для Наталі щось на кшталт мангалу, де вона примудрялась готувати не лише суп, а й млинці, деруни і навіть десерти. За два місяці вона вигадала купу рецептів.

Беремо консерви, трохи гречки, туди ж борошно, щоб котлети не розсипалися, гашена сода, оцет - і виходять такі собі гречаники, - розповідає Наталя.

Таке ж саме вона робила з перловкою, а потім і рисом, але вже без консерви. "До рису я додавала трохи цукру, виходило щось таке рисове, навіть не знаю, як це назвати", - каже жінка.

Одного разу в когось із людей виявилося прокисле молоко, й воно пішло, говорить Наталя, на "вергуни" - це такі українські ласощі з бездріжджового тіста, які треба обсмажувати.

Не давали їй спокою дитячі мрії про піцу і картоплю фрі. Коли у бункері знайшлося чотири картоплини, Наталя зробила дітям деруни. Не фрі, але хоча б так, каже вона. І піцу вона теж все-таки приготувала. На сухій сковорідці зробила лаваш, додала туди консерви. У когось знайшовся окраєць сиру, горошок. "Діти були в захваті. Піца на війні!" - пригадує Наталя.
А ще якось Наталя зробила дітям тістечко: це були млинці з варенням посередині.

Вони самі кричали, що це тістечко, і нам, дорослим, було важко розуміти, що десь далеко діти їдять тістечка, а наші вважають за тістечко звичайні млинці з варенням,- говорить жінка.

Їли лише раз на день, в обід. Люди у бункері, каже Наталя, старалися побільше спати, щоб не їсти. Решту дня та під вечір старалися пити лише чай. Хоча і вода закінчувалась - невдовзі залишилась лише технічна, яку кип'ятили по кілька разів. Дощову воду також збирали, каже жінка.

Ніякого спільного столу, як малює уява, у бункері не було. Кожен тулився і їв там, де спав. Замість тарілок, говорить Наталя, у людей були лотки, чашки, у когось - газетка.

Військові, каже жінка, заходили до них рідко. Приносили дітям трохи солодкого. Дорослі кожного разу питали у бійців, коли буде евакуація. "Скоро", - відповідали вони, але точно ніхто не знав.

Тим часом їжі ставало все менше.

Я боялась одного разу подивитись в дитячі очі й сказати, що у нас більше не буде ні сніданку, ні обіду, ні вечері, - розповідає Наталя.

У бункері вона з чоловіком намагалися якось розважати людей. Володимир - електрик, і поки вони сиділи без світла, він робив для дітей ліхтарики. Наталя вигадувала для них різні конкурси.

За її словами, люди вірили, що виберуться. Але вона сама помалу втрачала надію. Навіть написала телефони батьків під своєю кофтою на випадок, якщо її знайдуть у бункері мертвою.

Не було ніякої впевненості, що ти зранку прокинешся живим. В деякі бункери прилітали снаряди. У нас потрапило прямо в генератор, частина бункеру була пошкоджена, - розказувала пізніше Наталя журналістам "Суспільного" у Запоріжжі.

Її евакуювали. Військові, пригадує, забігли і сказали, що є 5 хвилин на збори. Наталя завчасно попросила у дітей дозволу забрати їхні малюнки. А ще взяла з собою ложку, яку прихопила з дому, перш ніж опинитися на "Азовсталі".

Дорогою до України люди проходили так звані фільтраційні табори, але про це Наталя говорити не хоче.

Зараз жінка разом із чоловіком перебуває на заході України.Там у їдальні Наталя попросила, щоб їй насипали лише пів порції. А потім сиділа і плакала над тією тарілкою.

Наталя намагається відпочивати і не будує планів. Але один у неї все ж є. Вона зізнається, що почала писати книжку, невеличкий посібник із виживання, який би могла носити з собою кожна людина на будь-якій війні.

Раніше ми писали: Командир підрозділу полку "Азов" розповів, що відомо про евакуацію з "Азовсталі" у Маріуполі