Незламний майстер. Художник без обох рук намалював понад дві тисячі картин

У фойє дніпровського театру  «Крик» відкрита виставка яскравих, життєствердних картин. І не можна повірити, що цей живопис колись створила людина без обох рук й майже незряча! "Незламний майстер", - так говорить про нього його син - Народний артист України, театральний режисер та актор Михайло Мельник. Про відкриття виставки повідомляє Gorsovet 

Картини Василя Мельника можна назвати наївними, бо на полотнах зображені прості люди, природа, натюрморти. І манеру живопису також можна назвати простою. Але саме в цьому їхня цінність, кажуть всі хто побачив твори Василя Мельника.

Василь Андрійович Мельник народився у 1910 році в селі Беєве-Комуна на Сумщині. Він був майстром по дереву, сам робив скрипки та віртуозно на них грав на вечорницях. Робив меблі та вишивав такі гарні рушники, що жінки заздрили.

Але друга світова війна все змінила. У 1943 році, під час виконання бойового завдання прямо в руках сапера Василя Мельника розірвалася міна. Так молодий боєць залишився без обох рук, їх відірвало по лікоть, без одного ока, повністю втратив слух та отримав жахливі шрами на обличчі на все життя.

Йому зробили нехитре пристосування – шкіряний ремінець-обруч з пензлем, щоб він міг малювати.

 Батько одягав його на «обрубок» руки, в отвір встромляв пензлик і творив. Все село приходило купувати у нього картини, навіть черги були.Написав понад дві тисячі картин, які розлетілись по українських домівках та музеях. Виростив трьох синів та доньку. Мав господарство, пасіку та город. Косив сіно, знав трави, посадив сотні фруктових дерев. Таким був мій батько,- згадує Михайло Мельник.

Народний артист України, лауреат премії ім. Тараса Шевченка присвятив експозицію картин свого батька воїнам ЗСУ. Відомий актор бачить у незвичайній долі Василя Мельника, його силі духа та подвигах нинішніх захисників країни багато спільного.

Наша нація незламна! - вважає артист Михайло Мельник.

І це доводять творчість та життя Василя Андрійовича Мельника.

Раніше ми писали про те, як у Дніпрі демонтують радянські пам’ятники