Пам’ять чи оголені груди: в Музеї російсько-української війни у Дніпрі спалахнув скандал через мистецтво

Нещодавно навколо Музею російсько-української війни у Дніпрі, який раніше називався музеєм АТО,  спалахнув скандал. Тут відкрилась виставка картин із зображенням оголених жіночих тіл. Всі вони – скалічені, не мають рук. Працює експозиція у залі, де раніше демонструвався фільм «Дніпро – форпост України». Виставка стала частиною проєкту «Зліпок часу», який присвячений повномасштабній війні.

Пам’ять чи оголені груди?

Ця подія викликала палкі дискусії у соцмережах. Розпочали її, звісно, ті, хто не сприйняли експозицію від слова взагалі. Серед них виявилося багато військових та волонтерів. Ось декілька найяскравіших дописів.

 — Можливо, це мистецтво, яке я не розумію, — зізнається Ольга Голубева, волонтерка, учасниця АТО. —  Мені не соромно — ми усі різні. І я чесно хочу сказати, що можу не відчувати якийсь напрям, навіть якщо це, на думку багатьох, дуже-дуже геніально. Але я з тих самих учасників АТО, музею якого вже і немає. І мені болить за ті роки. Можна сказати, що ти порівнюєш, до речі, я чула таке вже. Але це казали ті, для кого війна розпочалась 24.02.22. А в роки АТО ці люди не вважали події АТО, а пізніше ООС важливими для себе. Але виявляється, може бути по-іншому. І саме такий підхід знецінює події та їх учасників.

 

 — Що важливіше,  пам’ять про певні історичні події чи оголені груди?  — пише  Вадим Джур, ветеран АТО. —  Цим питанням я задався після перегляду стрічки новин. Музею АТО вже немає. Тепер є Музей  сучасної російсько-української війни.  Фільму «Дніпро — форпост України» вже немає. Його приїздили дивитись з інших міст і який був відомий за межами країни, вже немає. А що є? А є намальовані груди. І окремо питання.  Автор цієї х…і служив чи служить, може? Чи це і є наше культурне майбутнє, яке ми маємо берегти?

— Відкрилась виставка оголених жіночих тіл з понівеченими руками (до речі, чому саме жінок та саме руки?), — пише Дар’я Андрусенко-Якотюк, військова, волонтерка. —  Пані та панове, ви сьогодні розчавили мене.  Ви своїм рішенням перекреслили моє минуле. Ви, вельмишановне панство, стерли дев‘ять років мого життя. Сьогодні я, ветеранка АТО, ООС, мобілізована, волонтерка, вдова Героя на позивний «Бек» підполковника  Олексія Башева опинилась в якийсь трагікомедії.  

Ви хоча б можете уявити, скільки я, ось така сильна та героїчна, просиділа на тому паласі? Ні. Не можете. Для вас та кімната — то просто зала, а для мене кожен кадр, який я прожила, торкався самих темних глибин моєї душі. Ви позбавили мене спогадів. Ви, панове, повністю знищили мою працю, як волонтера.  

Я не поціновувачка мистецтва і не мені судити про цю експозицію, але я, як і тисячі дніпрян, є історією війни України проти російської навали. Ви вкрали нашу історію. Пані та панове, які погодили цей проект, ви — мародери.

Справжнє мистецтво у справжньому місці

Але є й інші думки стосовно цього проєкту. І вони не менш переконливі. Однією з тих, хто рішуче став на його захист, є Ганна Терянік, співробітниця Музею російсько-української війни, волонтерка та письменниця. Вона кожного ранку вмикає світло у залі з цими картинами, а ввечері  вимикає. Зізнається, що перший раз побачила в цих творах трагедію, а наступного дня — вже інше. Довго роздивлялася обличчя. Погляди. І руки. Їхня відсутність теж виявилась різною.

— Це справжнє мистецтво у справжньому місці, — переконана Ганна Терянік. – Автор картин  — Сергій Захаров. Він з Донецька, зараз живе у Києві. Свого часу був у полоні у днрівців, вони його катували. Наразі це перша виставка саме цих творів Сергія. Для них йому позували реальні жінки. Є й героїні з Дніпра. Вони знали про те, що будуть зображені без рук. Далі експозиція мандруватиме містами України та поїде закордон. Впевнена, що такі виставки мають бути. Це чесно та красиво — оголена свобода. Ці жінки прагнуть свободи, миру та нашої Перемоги.

— Скрізь у світі емпатія, а ви як з кам’яного віку, — апелює до противників виставки Ольга Бахишева. —  Все змішалось у людей, які втілили ідею за державний кошт на державному майданчику. Це як дизайнер, який зробив оселю під замовлення і буде знищувати власників за життя в неї. Напишу банальне, але актуальне — ваша свобода закінчується там, де починається свобода іншого. Може, вам передивитись, як виражає емоції, наприклад, Гюнтер фон Хагенс. Заспокойтесь, та не лізьте на броньовик. До речі, такий самий бруд був, коли діораму піднімали до сьогодення. Це не меморіал. Це музей сучасної російсько-української війни. Виставка від авторів, які є учасниками подій. Зворушливі картини.

Про війну, Україну та красу

Згаданий  Гюнтер фон Хагенс  — це 78-річний німецький анатом, винахідник способу бальзамування та консервації анатомічних препаратів, який одержав назву пластинація. Також він відомий як автор «Body Worlds» — виставки людських тіл та їхніх частин. Саме ці експозиції принесли анатому всесвітню славу та багатство. Тобто, запит на такі речі був завжди і, звісно, залишається досі. Якими б шокуючими вони комусь не здавались.

Що стосується українського художника Сергія Захарова, він тільки починає завойовувати світовий артпростір. Свій відвертий та дещо провокаційний цикл робіт автор назвав «Календар Венера війни».

—  Він про війну, Україну та красу, — пояснює Сергій Захаров.  — Переосмислюючи взірець античної краси, скульптурну фігуру Венери Мілоської, я бачу, що ми захоплюємось її природньою вишуканістю, незважаючи на відсутність кінцівок. Так і ця війна калічить нас, але ми залишаємося живими та могутніми. Саме краса жіночого тіла є метафоричною перемогою над жахом смертей та каліцтв, тобто продовженням життя. Задумано як своєрідний календар, по місяцях, від лютого — до перемоги.

Люди готові платити за казки

Я прийшла до музею біля третьої у будній день. Ажіотажу у залі не відбувалось – я була єдиною відвідувачкою. Припускаю, що у вихідні тут більш людно. Враження – складні. Спочатку дивитися на венер дійсно страшно. Але коли переборюєш  відторгнення, з’являється бажання більш детально роздивитись їхні обличчя та фігури. Чи хочу я прийти на цю виставку ще раз? Ні. Чи пораджу я її близьким та знайомим? Відповідь буде залежати від того, у якому саме емоційному стані зараз перебуває ця людина.

Наразі саме цей стан керує нашими бажаннями та діями. У тому числі, стосовно того, яку музику слухати, яке відео на ютубі дивитись, на яку виставу чи концерт піти. До речі, зараз мають великий попит комедії, оперети, творчі вечори з блогерами та стендаперами, концерти класичної та популярної музики. Я та мої родичі, знайомі теж є серед глядачів цих видовищ. 

Близько двох місяців тому у фейсбуці прочитала допис своєї колежанки – дніпровської  журналістки Ольги Палій. Він мені дуже відгукнувся. Стосувався пост того, що «українці як лосось на нерест ломанули на «Барбі», а не на українське кіно, якому гроші, капець, як потрібні».  Чому так сталося?

 — Перше — це казка, — пише Ольга Палій.  — Коли життя жахливе і постійно під загрозою, хочеться перемикнутися.  Фільми про триндець заходять у товариствах, де все тихо, спокійно та нудно. Вони приємно лоскочуть нерви. Але, коли людина дихає війною кожну секунду, вона готова заплатити за казку. Читаю новини нових українських фільмів. Вони всі про війну. Я живу у ній. Розумію, що їхні автори мріють про західні фестивальні премії. Але зовсім не думають про потреби українського глядача.

Мозок знає, що для нас краще

Насправді ми дійсно втомились від війни – і це цілком природньо. Втомились не тільки ті, хто нас захищають на «нулі», їздять на передову як волонтери, чекають своїх рідних з фронту чи з полону, рятують поранених. Втомились звичайні сімейні лікарі, які щодня мають справу з пацієнтами з підвищеним тиском, хворобами серця, психічними розладами.  Втомились вчителі, бо треба проводити уроки як онлайн, так і офлайн, а під час тривоги  бігти з дітьми до сховища та нести відповідальність за їхнє життя.

Втомились жінки, які здригаються від кожної сирени, бо зараз їхні діти у садочку, школі, на малюванні, карате чи просто гуляють десь з друзями. І якщо раптом що – чи є поряд укриття, чи врятує воно? Втомились чоловіки, які чекають своїх дружин з дітьми з закордону, і невідомо, чи дочекаються.  Тож недивно, що багато хто з цих втомлених обиратиме Барбі замість Венер. І не треба себе за це корити. Таким чином наш мозок захищається від постійного стресу та вмикає режим психогігієни. Значить, зараз нам потрібно саме це.

— В нас спрацьовує механізм психологічного захисту, — коментує психологиня Елліна Карепова. —  Я нічого не бачу – тож нічого не трапиться. Це нормально, але втрачати контакт з реальністю теж не можна. Я знаю, що для військових важливо знати, що люди у відносно далеких від фронту містах в курсі того, що відбувається на передовій. Через це в нас з’являється повага до захисників, а вони її дуже потребують.

Зараз, за словами психологині,  наше суспільство розподіляється на декілька груп. Одну з них цікавить тільки війна і їх дратує те, що інші люди живуть звичайним нормальним життям. Це наслідки їхніх особистих психологічних травм. А є й ті, хто не хоче дивитись фільми, вистави, картини, які відображують страждання.

— Я часто працюю з тими, хто через війну втратив близьких, — зазначає Елліна Карепова. – Серед них є ті, хто постійно знаходиться у своїх стражданнях, нібито плекають їх. А є більш дієві люди, які, попри втрату, дозволяють собі жити. Багато хто з першої категорії відмовився від якихось приємних речей, тому що вони вважають, що це зараз не на часі. Такий стан з часом змінюється – спрацьовують механізми адаптації. Саме так і має бути. Але якщо людина не може з цим впоратись, вона зазвичай починає все більше заглиблюватись у негатив. З-поміж фільмів та виставок її цікавлять тільки ті, які про війну. Інших вона ніби не помічає. Часто самотужки вийти з такого стану людина вже не може – вона потребує допомоги фахівців.

Тож навіть про таку жахливу річ як війна можна та треба говорити різними мовами. Елліна Карепова згадує, як у цьому ж самому музеї вона бачила фотовиставку, присвячену військовим та їхнім сім’ям. Вона була дуже тепла та світла.

До речі, зараз біля входу до зали з «венерами» на мольбертах демонструються картини дружини Олександра Чернікова, дніпровського журналіста, загиблого на війні у 2015 році. Декому з користувачів соцмереж не сподобалось і це – мовляв, до чого у цьому музеї пейзажі та натюрморти? Але вони, як майже все сьогодні у нашому житті, пов’язані з війною дуже тісно.

Ірина Горденко-Чернікова пропонує всім бажаючим придбати ці картини. Значний відсоток грошей від їхнього продажу буде перерахований ЗСУ.

За матеріалами Наше Місто.